Алекс Ферґюсон: я штрафував гравців, щоб змусити їх думати про команду

Related video

Легендарний сер Алекс Ферґюсон розповідає про свої секрети успіху та управління командою.

Getty Images

Скоро в Україні вийде друком бестселер Ферґюсона «Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед»

А поки уривок з книги:

Питання дисципліни хвилювало мене всю кар’єру. Коли я обговорював з Мартіном Едвардсом пропозицію очолити Манчестер Юнайтед у листопаді 1986 року, він обмовився, що деякі гравці забагато п’ють.

Він сказав, що клуб частково зацікавився мною, бо я мав репутацію тренера, який цінує дисципліну і не терпить неналежної поведінки.

Коли я очолив МЮ, у команді нехтували багатьма речами, включно з одягом, у якому гравці їздили на виїзні матчі. Вони вбирались у спортивні костюми компанії, що була спонсором клубу — Reebok, Puma, Аdidas. Це було неподобство. Я негайно наполіг, щоб вони їздили в брюках, клубних блейзерах і краватках. Коли в 2000 році голкіпер Фаб’єн Бартез перебрався до нас із Монако, йому теж довелося звикати до цього. Він мав звичку перевдягатись в автобусі, по дорозі на гру. Після матчу він повертав жакет, штани, сорочку і краватку нашому адміністратору Альберту Моргану, і той тримав їх у себе до наступного разу, коли Фаб’єну треба було з’явитися на людях як представникові нашого клубу.

Гравці дають тренеру безліч нагод дістати батіг, тож слід уміти обирати правильний момент. Не треба постійно всіх карати,  щоб команда зрозуміла ваші наміри. Наприклад, я ніколи не думав, що варто штрафувати футболістів за запізнення на тренування. Взимку на дорогах Манчестера часто виникають затори, коли трапляється аварія чи десь ремонтують асфальт. Гравці часом потрапляють у ці затори, тому й запізнюються. Якщо таке траплялось раз чи двічі, я не звертав уваги. Однак якщо хтось порушував режим регулярно, я пропонував йому виходити з дому на 10 хвилин раніше і казав, що своїми запізненнями він підводить партнерів. Цього не хоче робити жоден гравець. Наскільки я пам’ятаю, за запізнення я оштрафував лише одного гравця, голкіпера Марка Боснича, котрий постійно собі таке дозволяв.

Часто лідерам доводиться виносити вироки. Іноді недосвідчені керівники роблять з будь-якого порушення непрощенний гріх. Однак річ у тому, що коли ви вже «повісили» людину, інших варіантів у вас не лишається. З часом я зрозумів значення фрази «Покарання має відповідати злочину». Як суддя, журі присяжних і кат, я мав безліч покарань на вибір. Дуже простим, але убивчим, було мовчання. Я часто його застосовував. Для нього не потрібне привселюдне приниження чи крик, але всі люблять, щоб їхні заслуги відзначали, тож коли я когось ігнорував, жертва розуміла, що вона щось накоїла. Я штрафував безліч гравців, щоб змусити їх думати про команду. Часто вони платили за безглузді жовті та червоні картки, отримані за суперечки з арбітрами, грубі підкати чи негідну поведінку на полі. Суми зростали відповідно до збільшення платні футболістів Прем’єр-ліги, але відносний розмір штрафів не змінювався — зарплата за тиждень чи два.

Getty Images

Після катастрофічної різдвяної вечірки 2007 року я оштрафував першу команду і дубль на тижневу платню. Молодь, яка сподівалась потрапити до основного складу, я міг привести до тями, заборонивши їздити з нами. Гравцям основи я трохи інакше пояснював недопустимість порушень дисципліни. Інколи просто не випускав на поле, а інколи навіть змушував дивитися гру з трибун у повсякденному одязі. Для футболіста це як публічна страта.

Зрештою, були й дуже суворі покарання — відсторонення від команди і виставлення на трансфер. Ви, можливо, подумали, що останнє — найжорсткіше, але у мене інший погляд на це.

Коли ми вирішували продати гравця, ми або більше не бачили в ньому потрібних МЮ якостей, або, як у випадку з Кріштіану Роналду, просто дотримувались обіцянки. Як на мене, відсторонення від команди було набагато суворішим, бо шкодило і гравцю, і клубу. Так сталось у січні 1995 року, коли Еріка Кантону спершу дискваліфікував клуб на чотири останні місяці сезону, а тоді ще й Футбольна асоціація на додаткові чотири місяці.

Жодному гравцю не подобається, коли його викидають з команди. Розчарування посилюється ще більше, коли вони стають старшими і розуміють, що їхні найкращі роки вже позаду.

Втім, я ніколи не дозволяв сентиментальності втручатись у вибір складу, особливо на серйозні матчі. У 1994 році я залишив Браяна Робсона поза заявкою на фінал Кубку Англії. Браян завершував свою яскраву тринадцятирічну кар’єру в МЮ, а я і не подумав, наскільки важливо для нього було виграти четверту медаль володаря кубка. Озираючись назад, думаю, що можна було лишити його в заявці чи навіть випустити на поле на останніх хвилинах.

Хоч я і мав схильність час від часу вибухати, про що добре знали гравці, мій характер не мав руйнівного ефекту. Не можу цього сказати про футболістів, які втрачали самоконтроль на полі. Якщо вони отримували жовті чи, навіть гірше, червоні картки через те, що їм в голову стукнула гаряча кров, це могло мати погані наслідки для команди. Ми не лише мусили догравати вдесятьох, а й не могли розраховувати на того чи іншого футболіста в період його дискваліфікації. Петер Шмайхель, Пол Інс, Браян Робсон, Рой Кін, Марк Г’юз та Ерік Кантона могли почати бійку на порожньому місці. Я не приховував свого невдоволення, коли їх вилучали з поля за таку нестриманість.

Я завжди ставив дисципліну на перше місце, хоч це коштувало нам кількох титулів. Якби я мав змогу прожити життя спочатку, то б нічого не змінив, бо коли ти нехтуєш дисципліною, можеш забути про успіх і посіяти анархію. Після Різдва 2011 року я дізнався, що троє гравців МЮ розважались у місті в День подарунків. Коли наступного дня вони з’явились на тренуванні, то виглядали поганенько. Отже, я призначив їм додаткове заняття і відрахував з числа футболістів, які готувались до наступного матчу проти Блекберн Роверз. На той момент у нас було багато травмованих, але, хоч це рішення могло ще більше послабити команду, я відчував, що все роблю правильно. Ми програли матч проти Блекберн 3:2, втратили три важливі очки і зрештою поступилися титулом Манчестер Сіті за різницею забитих і пропущених.

У 1995 році рішення відсторонити Еріка Кантона за бійку з уболівальником після вилучення в матчі проти Крістал Пелес коштувало нам перемоги в Прем’єр-лізі та Кубку Англії. На той момент, коли ми дискваліфікували Еріка, то лише на очко відставали від лідера чемпіонату. Якби він дограв сезон до кінця, думаю, ми виграли б титул з відривом очок у десять. Натомість на фінішній прямій нас на одне очко обійшов Блекберн. Хай там як, у довгостроковій перспективі принципи важливіші за раціональність.

Якщо вам вдасться зібрати команду з 11 талановитих гравців, які не відволікаються на тренуваннях, не забувають про дієту, достатньо сплять і скрізь приходять вчасно, ви вже майже на півдорозі до трофею. Ви не повірите, скільки клубів не можуть із цим упоратись.

Перед фіналом Кубка Англії 1996 року проти Ліверпуля, який ми виграли 1:0, я відчув, що ми переможемо, коли побачив, як мерсисайдці вийшли оглядати поле. Вся команда, окрім головного тренера, була вдягнена в білі дизайнерські костюми. Для мене це означало проблеми з дисципліною, адже, очевидно, гравці відволікались на безглузді спектаклі. Я сказав про це нашому адміністраторові Норману Девісу. Як виявилось, я мав рацію. Ерік Кантона забив єдиний гол у зустрічі за кілька хвилин до фінального свистка. Інший подібний випадок стався у вересні 1985 року.

Абердин на виїзді переграв Рейнджерз 3:0, а двох гравців господарів вилучили ще в першому таймі. Рейнджерз намагалися розчавити нас своєю агресією, уболівальники шаленіли, і зрештою футболісти втратили голову. На стадіоні почалося справжнє пекло. У другому таймі нам довелося на кілька хвилин сховатись у роздягальні, доки поліція ловила людей, що вибігли на поле. Це класичний приклад того, як наш суперник знищив сам себе.

Я завжди відчував, що наші тріумфи були результатом неухильного дотримання дисципліни. Ви, можливо, здивуєтеся, але великою мірою успіх залежить не від емоцій, а від намагання зробити неможливе та готовності ризикувати. Раніше у мене була звичка в січні дивитись, які ще матчі до кінця сезону зіграють МЮ та наші основні суперники, і намагатись припустити, скільки ще очок набере той чи інший клуб. Я ніколи не помилявся надто сильно, а це заняття допомогло мені зрозуміти, наскільки важливо вимучувати неоковирні мінімальні перемоги. У таких матчах ми, перш за все, зосереджувались на компактних діях у центрі поля.

Одна з таких ігор досі не виходить у мене з голови. У березні 2007 року ми зустрічалися з Міддлсбро на виїзді. В той час за нас на правах оренди виступав шведський форвард Хенрік Ларсон. Коли я його попросив, він без питань залишив свою позицію в нападі й відійшов углиб поля, щоб допомогти нам вирвати потрібний результат. Коли після матчу Генрік зайшов до роздягальні, всі гравці та персонал раптом встали і вибухнули аплодисментами на його адресу за ті зусилля, яких він доклав, виконуючи незвичну для себе роль. Наприкінці сезону ми попросили Прем’єр-лігу виділити медаль і для Генріка, хоч формально він не зіграв достатньо матчів, щоб отримати нагороду…

До речі, на книгу вже можна оформити передзамовлення.

Повідомте нам, якщо ви помітили проблему
ПОВІДОМИТИ ПРО ПРОБЛЕМУ

Дякуємо! Ваше повідомлення було відправлено.

Вибачте, виникла помилка сервера!

Читайте також