Олександра Лобода зустрілася з воїном і блогером Валерієм Ананьєвим, щоб поговорити про футбол, спорт і життя у програмі #Lo-Liga.

Далі пряма мова

Річ у тім, що в зоні АТО теж треба відпочивати, чимось займатися таким, що пов’язує тебе з цивільним життям, щоб якось розслібляти психіку. Бо інакше можна з глузду з’їхати. Ми там постійно то у футбол грали, то просто качалися гирями, залізками, акумуляторами від танків.

Я у футбол грав класу до 10-го. В АТО не дуже бігав, мені більше до вподоби важка атлетика, таке.

Мій товариш, волонтер, співпрацював із Зозулею, тож я знаю, що Роман дуже багато допомагав.

Щодо Ракицького: успіхів тобі, Ракицький. Знайди своє щастя в рашці. Я ніяк до таких людей не ставлюсь. Просто ніяк. У нас багато артистів виступають в Росії. Багатьох це обурує. А я не розумію, чому люди обурються. Мені все одно. Для мене це очевидні речі. Тому що вони (артисти – ред.) сприймають людей не як людей. Для них – це гроші, це аудиторія, це потенційні клієнти. В Україні 40 мільйонів, там 140 млн. Вони намагаються всидіти на двох стільцях.

Класу до 6-7-го я дуже хворів футболом. Потім навіть не знаю чому, але футбол відійшов на другий план. Я захопився боксом, і мені це ще дужче сподобалося. Я прокидався серед ночі, мені снилися якісь комбінації, рухався різко. Я дуже мріяв і конкурував зі своїми друзями, які теж займалися. Я хотів бути краще за них. Якщо вони ходили по три рази на тиждень, я почав ходити щодня. Але все це закінчилося дуже сумно.

Я мріяв потрапити на змагання, і мене відправляли. Але треба було заплатити за розряд. Назвали мені тоді суму, здається, 700 гривень, а це був десь 2007/08 рік, 700 гривень це була досить велика сума. І тоді мій дитячий наївний світ він просто розвалився. Більше я в тому залі не з’являвся. Мені було дуже образливо. Я не кинув, пішов в інший зал і просто там займався. І більше ні про які змагання у мене амбіцій в принципі не було, я просто любив бокс. І так сталося, що я ніколи в житті не був ні на яких змаганнях, на офіційних.

Як пішов в армію? Комплекси, комплекси. Це було моє рішення. У мене в уяві армія, не просто армія, а ПДВ, була чимось таким мужнім, фундаментальним. Ходитиму в тельняшці, всі мене поважатимуть. З цієї причини років з 14-15 я мріяв піти в армію.

Фото з архіву Валерія Ананьєва

2014 рік – це був рік суцільного екшену. І часу замислитися над якимись речами не було взагалі. І страху за увесь 2014 рік, час ведення активних дій, я не відчував жодного дня. А от після березня 15 року, коли війна стала більш статичною, настав час міркувань, аналізу. Дуже багато моїх знайомих у 15 році поцінчили з собою, і я почав думати про дуже багато речей. Коли я приїхав у першу ротацію з війни (наша частина втратила найбільше людей і техніки, у нас не було чим воювати взагалі), перші два тижні я відбігав на оцих рефлексах, а потім емоції почали вщухати і я почав згадувати все, що було. Я серед ночі прокидався увесь в поту, у мене з’явилися панічні атаки.

Фото з архіву Валерія Ананьєва

Чи було бажання кудись втекти? Ні, на фронті всім подобається. Я гарантую, що 95 відсотків людей, які перебувають на фронті, їм це подобається. Тих, хто звільнився, всіх не влаштовує армія. В плані побуту, менталітету внутрішнього. Армія краще одягнена, з’явилося нове озброєння – так, все це класно. Навіть зарплатня піднялася, думаю, зараз до 20 тисяч гривень, точно не знаю. А проте всі мої знайомі офіцери позвільнялися. Через менталітет. Бо ніхто не дозволить поводитися з собою, як із собакою.

Фото з архіву Валерія Ананьєва

Я настільки живим, як у 2014 році, себе ніколи не відчував. Коли ти, як мінімум, твориш історію. У мене було відчуття абсолютного спокою. Якось у червні 2014-го я спав в Уралі, і ба-бах – вилажу з машини, одягаю бронежилет, взуваю кеди і йду до блок-посту. А там нікого немає, а воно прилітає – ба-бах. І перша думка, що всіх зарізали. А потім думаю, так, стоп, що за брєд? Думаю, мабуть в окопі сидять. Я туди – справді. Кажу, вилазьте, а то зараз підійде ворожа піхота, і гранатою вас… А-ну, по позиціях всі, щоб ми не сварилися.

Фото з архіву Валерія Ананьєва

Мені треба було упорядкувати свій досвід, враження. Тому і народилася книга. Там є QR-code з фото і відео з боїв і фронту. Людина читає про бій від особи головного героя, переходить по коду і бачить, що це справді відбувалося. У книзі 120 файлів і 83 відео. Це, думаю, дозволить проникнутися атмосферою і відчути все дуже реально.

Спорт дисциплінує, бо режим у спорті дуже важливий. І в армії, і в житті це дуже допомагає і виховує. Що мені подобається в десантних військах, якщо конфлікт між двома хлопцями, він завжди залишався тільки між ними. Ніхто інший не впрягався. Це виховує відповідальність за свої слова. Ти розумієш, що  у тебе немає ніякого захисту за спиною. Крадіжок не було у нас.

Я яскраво пам’ятаю фінал ЧС, коли Франція грала з Італією. Зідан тоді вдарив головою Матерацці, і я думав, ой, ці італійці, поганці, як вони сміли виграти у французів, у Зідана! Мені Зідан навіть наснився був.

BERLIN – JULY 9: Zinedine Zidane of France is shown a red card by Referee Horacio Elizondo of Argentina during the FIFA World Cup Germany 2006 Final match between Italy and France at the Olympic Stadium on July 9, 2006 in Berlin, Germany. (Photo by Alex Livesey/Getty Images)

Я планую зайнятися єдиноборствами з грудня цього року, так, позаймаюсь, щоб на вулиці понти ганять. Я в Інстаграм пороблю фотки.

Завантажити більше пов'язаних статей
  • Lo-Liga. Ярмак

    Уболівальник київського Динамо та український репер Олександр Ярмак, більш відомий як Ярма…
  • Lo-Liga. Холостяк із Чорноморця Сергій Мельник

    У новому випуску Lo-Liga Сергій Мельник розповів про травми, футбол у Білорусі та своє хол…
  • Lo-Liga. MC Rybik

    Сергій Рибік розповів Олександрі Лободі про свою любов до Динамо, дружбу з футболістами, х…
Завантажити більше в LO-LIGA
Закриті коментарі

Перевірте також

Єврофутбол. Успіх Зінченка та Малиновського

Олександр Зінченко та Руслан Малиновський стали головними героями ЄВРОФУТБОЛа на цьому тиж…